Сучасний розвиток суспільства – віртуалізація - Попов Б. В., Фадєєв В. Б., Носова Г. Ю., Багінський В. В., Нельга О. В

Сучасний розвиток суспільства – віртуалізація,

інформатизація в умовах глобалізації

Сучасний етап розвитку українського суспільства можна визначати по-різному: як етап входження до світової спільноти, асиміляційної адаптації до сучасної цивілізації, як становлення інформаційного суспільства, в якому викристалізовується культура реальної віртуальності. Прилучення до всесвітньої інформаційної відкритості (Інтернет), поява нових інформаційних технологій і як наслідок – поява дещо іншого типу культурного зв’язку між людьми та народами – засвідчують, що Україна вступила до глобалізаційної співдружності.

Сучасні дослідники демонструють велику різноманітність поглядів на процеси глобалізації, відзначаючи логічні труднощі, пов’язані з концептуалізацією цього терміна. На думку Еріка Гідденса, глобалізацію потрібно розглядати як процес інтенсифікації соціальних відносин, що пов’язують окремі райони таким чином, що локальні феномени формуються під впливом подій, які відбуваються на дуже великій від них відстані, а глобальні – більшою мірою визначаються локальними змінами [9, 64].

Можна сказати, що вододіл уявлень про глобалізацію проходить лінії зростаючої єдності-уніфікації (гомогенізації), з одного боку, та універсальності-різноманіття (гетерогенізації) – з іншого. Прихильники першого підходу вбачають у глобалізації логічне продовження проекту модерну, економічна доцільність якого потребує прозорості (знищен­­ня) кордонів. Не випадково про глобалізацію першими почали вести мову економісти (Омає Кенічі). Протилежний підхід обстоюють такі постмодерністи, як Жан Бодрійяр, Фредрік Джеймісон.

Логічним постає і поява гібридних теорій, що підкреслюють взаємозв’язок обох тенденцій; до них належить і так звана глокалізація Еріка Робертсона. За такого підходу глобальні процеси є уніфікацією світової системи водночас з паралельними процесом регіоналізації (А. Вагнер, Н. Луман).

Для соціологів, які вслід за Максом Вебером спираються на соціальну дію, її процес та вплив, знання про глобальні залежності цікаві остільки, оскільки воно входить у масові соціальні уявлення, у повсякденний проект людської поведінки. Глобалізація, вважають вони, лише тоді зможе стати дюркгеймівським соціальним фактом, коли буде здатною задавати тон соціального життя на рівні індивідуального смислоутворення і як повсякденне фонове знання визначати смисл найпростіших інтеракцій. Прихильники соціальної дії вважають, що в сучасному світі знання про глобальні процеси визначає поведінку достатньо обмеженої кількості людей, лише тих, котрі мають безпосередній зв’язок з переміщенням інформації та капіталів. Ніклас Луман, наприклад, зазначає, що глобальне на мікрорівні присутнє (завдяки розвитку засобів зв’язку та транспорту) лише у вигляді знання про безконечну можливість інших контактів.

Однак глобалізація вивляється не лише як всесвітня мережа, Інтернет. Вона становить собою навіть не стільки зміни в пересуванні людей та речей, “девальвацію простору” (З. Бауман), скільки дещо інший спосіб мислення та комунікацій, спосіб ідентифікації подій та явищ і самих людей, дещо інакший тип зв’язку між людьми.

По-перше, розмиваються межі ідентифікації та самоідентифікації. Що мають на увазі, наприклад, європейці, коли кажуть “Ми”? Коли йдеться про європейську культуру, немає сенсу ставити питання про територію або народ, що проживає на ній. Француз – більше європеєць, ніж англієць? Американець – представник американської культури чи колишній європеєць? Або росіянин чи українець – це взагалі європеєць? Що означає вислів “Східна Європа”, де її межі? Чи можна вважати, наприклад, що порівняно з німцем росіянин майже європеєць?

По-друге, змінюються сама форма і зміст ідентифікації. В умовах глобалізації дедалі більшого поширення набувають “технологічні“ форми ідентифікації, “віртуальні” перетворені форми, з якими чи завдяки яким індивіди і ідентифікуються. Віртуалізація є однією з умов глобалізації українського суспільства. Адже, щоб увійти до “світової цивілізаційної спільноти”, українська нація повинна стати такою, як усі, втратити невизначеність, бути однозначною, зрозумілою для всіх. Віртуалізація є найбільш придатною, універсальною для цього формою.

Що ж являє собою “віртуальна реальність”, який пласт реальності чи нереальності зафіксовано у цьому понятті? З погляду суб’єктно-об’єктної парадигми, віртуальна реальність не має в дійсності референтів, є породженням хибної свідомості, “неправильним відображенням дійсності”. Якщо брати за основу той підхід, що свідомість дублює дійсність (а за класичною парадигмою, свідомість саме дублює), повторює її в ідеальній формі, то випливає, що якщо відображення неправильне, то і насправді те, що відображується, має бути хибним чи неіснуючим, ілюзорним. А це принципово неможливо. Все, що відбувається в дійсності, має на те підстави, навіть якщо воно “безпідставне”. Тому поняття “віртуальної реальності” має сенс у некласичній парадигмі, успішно функціонує в метатеорії, а в класичній теорії є певним нонсенсом. Утворення та поширення поняття “віртуальна культура” означає, що життя стає дедалі більше інформаційним та віртуальним, а віртуальність – “об’єктивною”, тобто такою, що потребує до себе уваги.

Віртуальність можна вважати різновидом “репрезентативної” культури. Як репрезентативна культура, вона виконує, передусім, психологічні функції – образ, продукт свідомості чи уявлення, утворює певне середовище діяльності людини – “… людина сприймає себе як таку, що перебуває в даній реальності і діє так, нібито ця реальність володіє характеристиками звичайної емпіричної реальності, хоча вона і позбавлена частини її основних властивостей” [10, 54].

Основне, що характеризує віртуальну культуру, – це зміна “значення” знаку. Сучасне постмодерне суспільство не існує в класичному значенні цього слова, а означується, предствляєтьтся, (подається) за допомогою найрізноманітніших знакових формальних форм. Таке суспільство виявляється вже не як культурна реальність з певними значеннями, а як культурно-означена реальність, реальність без референтів, без денотатів, як суцільна (недискретна) множинність перетворених форм. Кожна з цих форм є і не є сама собою і, лише перебуваючи в двох іпостасях – субстрату форми та замісника, ідентифікується сама з собою. Значення, виконуючи функцію “жорсткого десигнатора”, заднім числом визначає та означує все смислове поле за допомогою довільного найменування. Той чи інший знак як найменування називає та конструює цілісність, а як те, що щось означає, – вказує на те, що є ще щось, крім найменування.

Означення як заповнення пустоти викликає до життя об’єкти, які не існують насправді, тобто власне об’єкти (віртуальні) задаються знаками, означенням. У віртуальній культурі немає потреби в перетвореній формі, яка унаочнює та замикає в цілісність те, що не можна помислити в одному акті, їй не потрібен об’єкт, який репрезентує дію. Справа в тому, що якщо “класична” перетворена форма є природною, формою існування супільства, породженою складністю різноманіття відображень, потрібною для орієнтації та дії в світі, яка виникає із самої дійсності, то знак вірутальної культури сам породжує об’єкти, яких не існувало в дійсності і саму дійсність. Таким чином і вибудовується віртуальна реальність – яка є не компенсацією того, що не вкладається в задані межі уявлення та висловлення, не заміщення-представлення того, що неможливо помислити у даній ситуації сприйняття, а конституювання ретроактивно віртуальними знаками-об’єктами власних причин утворення.

Знаки в культурі посилюють дію психіки, певним чином дублюючи її. Вони дають змогу оперувати мовою та культурою загалом не як системою, яку розуміють, а як речами, без відтворення способу їх утворення. У віртуальній культурі “значення” знаку змінюється так, що він позбавляється характерної сталості та набирає характеру випадкового, плинного представника означуваного. Тому, за словами авторки праці “Як ми стали постлюдством” Кетрін Хейлз [11, 241], інформація в структурі віртуальної реальності перетворюється у “функцію вірогідності, в якої немає розмірів, матеріальності й обов’язкового зв’язку зі значенням.” На її думку, інформація виражається схемами, неприсутністю чогось як такого, власне значенням поза контекстом, тобто не-значенням. Вибудовується “фрагментарний простір, заснований на шаблоні та випадковості, а не на присутності й відсутності“ [11, 54].

Віртуальність знаку в сучасній культурі відзначають і прихильники постмодернізму. Вони небезпідставно вважають, що знак втрачає функцію подання істини, оскільки стирається межа між істиною та фікцією, так само, як зникає межа між реальністю та нереальністю. Причому мова йде не про те, щоб надавати перевагу означуваному, а лише про те, щоб відмовитися від самого принципу первинності. Знак розуміють як точку переходу реальності в свідомість і навпаки, як сферу, де відбувається їх ототожнення. У межах такого бачення будь-яка знаково-соціальна реальність обгрунтована, має сенс і перебуває поза контраверзою “істини чи хибності”, що й приводить Жака Дерріду до такого висновку “...усі ці закони, які начебто свідчать про бажання людини в усьому побачити якусь “Істину”, насправді є не чим іншим, як “трансцендентальним означуваним” — породженням “західної логоцентричної традиції”, яка намагається в усьому знайти порядок та сенс, у всьому відшукати першопричину, або... нав’язати смисл і упорядкованість усьому, на що спрямована людська думка” [12, 32].

Якщо в індустріальному суспільстві знання слугувало засобом прирощення капіталу і було безперечно самодостатнім (насамперед завдяки практичній дієвості), то реальна віртуальність інформаційного, чи постмодерністського, суспільства не потребує знання. Вона базується на “інформативності”, яка перетворює все, в тому числі і знання, в повідомлення, в знак, який ніяк вже не пов’язаний зі змістом.

У віртуальній реальності принцип існування свідомості як перетвореної, знакової форми стає всезагальним. Точніше, якщо висловлюватися мовою інформаційного суспільства, – глобальним. Тут вже нічого не має значення, тому що не має значення саме значення. Замісниками значення виступають будь-що та будь-хто, будь-яка ідеальна чи матеріальна конструкція заміщає іншу, тому що не має значення сама собою. Зміст замісника в повному акті заміщення виявляється лише спустошеною формою, яка задає проекцію існування замісника та того, що заміщається і, згідно з властивостями замісника, задає траєкторію його соціального руху та сприймання. Властивості форми, зумовлюючи її зміст, стають все більше формальними та зовнішніми, так би мовити – непричетними до суті, проте не менш суттєвими для “Я”. Це сприяє тому, що властивості замісника, передусім споживчі, починають визначати індивіда, а характеристики тієї чи іншої речі ідентифікуються з її власником.

Такі перетворені форми-знаки становлять ідентичність суб’єкта наданням смислу заднім числом (звичайно, за допомогою трансферу). Завдяки цьому суб’єкт на кожному етапі стає тим, чим він був завжди, ототожнюючись з тим чи іншим знаком, ознакою символічного ряду, набуває уявної ідентифікації, за якою “Я” сприймає себе як самодостатній фактор. Славой Жижек вирізняє два основні типи ідентифікації індивідуальності – уявну та символічну [7, 111]. Відмінність між уявною та символічною ідентифікаціями, між “Я ідельним” та “Ідеал-Я” або між “конституйованою” та “конститутивною” ідентифікаціями полягає в тому, як формується така відмінність – чи то за зразком, за подібністю, чи з певного “погляду”. Уявна ідентифікація – це ототожнення з певним привабливим образом, з тим, “якими б ми хотіли б бути”. Ідентифікація при цьому відбувається за подібністю. Символічна ідентифікація визначається місцем означення, власне системою значень, у якій перебуває індивід. Тут ми ідентифікуємося не на основі подібності, а в доповнюваності, на підставі відмінності.

Реклама, сучасні політтехнології використовують як уявну, так і символічну ідентифікації. Суб’єкта наділяють “потрібними” мандатами або внаслідок ідентифікації з потрібними образами, або через символічну ідентифікацію. Реклама, найчастіше для формування потреб індивіда і самого індивіда, послуговується привабливістю “позитивних” брендів, у політичних технологіях часто застосовують символічну ідентифікацію – кандидати тут означуються не лише через позитивні образи, а й, в першу чергу, через конституювання негативних рис, з якими електорат може ідентифікуватися саме через відмінність. Зауважимо, що будь-яка ідентифікація визначається заданою панівною системою значень, тому і уявна ідентифікація є певним чином смисловою – як подібність, так і відмінність визначається врешті-решт топологічним місцем.

На сучасному ринку знаходимо багато продуктів, позбавлених “природних” властивостей (наприклад – безалкогольне пиво, кава без кофеїну). Віртуальна реальність безкінечно продукує ( і в цьому полягає її природа) продукти, позбавлені власної субстанції, підтримує цю “нереальну” реальність, тобто себе. Так само, як кава без кофеїну має запах та смак кави, не будучи нею, віртуальна реальність, будучи нереальністю, сприймається як реальність. Реальність втрачає своє “тіло”, істину, підгрунтя, “дематеріалізується”, перетворюється в прозоре шоу, в суцільну спекуляцію.

У доінформаційному суспільстві те, що сприймається, невіддільне від того, яким чином це сприймається, і… від того, хто сприймає: знак – від свого референта, представленість – від того, хто представляє. В інформаційному суспільстві знак-повідомлення-інформація заміщає і те, що сприймається, і те, як сприймається, і того, хто сприймає, тобто віртуальна культура потребує якнайменше зусиль щодо “розпредмечування” культури та її осягнення. Тому її можна вважати апогеєм масової культури, “найкультурнішою” культурою, культурою, найбільш придатною для користування, беззмістовною і тому найбільш визначеною.

Класичне розуміння фетишу як об’єкта-посередника, перетвореної форми, що приховує дійсні зв’язки, у віртуальній культурі досягає вищої точки “дематеріалізації”, перетворюється у мінливу віртуальну сутність – наприклад, перехід до електронної форми розрахунків засвідчує “дематеріалізацію” грошей, втрату навіть останніх рис матеральності. Уявна репрезентація витісняє будь-яку іншу репрезентацію, виявляється такою всеохоплюючою, що заперечує будь-яке розуміння та … нерозуміння. У цьому сенсі реальність перестає існувати, “конструюється” об’єктом бажання за допомогою фантазму, трансферу (Ж. Лакан, С. Жижек) та перетворюється у відомому творі Жижека “Ласкаво просимо в пустелю Реальності” в “пустелю” бажання.

Сучасна культура значною мірою є споживацькою не лише тому, що культивує споживання на всіх рівнях, є культурою споживання за змістом, але й тому, що культура віртуальної реальності спрощена за формою свого “розпредмечування”: оволодіння її формами потребує їх формального дотримання, оволодіння ними на рівні споживання. Тому культура віртуальної реальності – найформальніша: з одного боку, форма тут розвивається, так би мовити, власним коштом, поза змістом, з другого боку – виражається також формально – в матеріальних, субстратних, незмістовних формах або знаках. Найосновніше – для оволодіння формами цієї культури потрібно лише додержувати формальних правил – традицій, ритуалів, спустошених форм. У рекламі, наприклад, формула досягнення успіху ототожнюється з постійним використанням тих чи інших предметів (наприклад, для того, щоб тебе полюбили, так само, як і для досягнення успіху, потрібно мити голову певним шампунем і т.п.) .

На певному етапі свого розвитку віртуальна реальність стає самодостатньою, перетворюючись у самоспричинююче буття – знаковість самочинно, неконтрольовано викликає до життя нові знаки. Популярне на сьогодні “реальне” телебачення – яскравий образ зреалізованої віртуальної реальності. Його учасники чи то граються, живучи у віртуальному світі, чи то живуть, додержуючи правил гри. На перший погляд, сюжет шоу заданий сценарієм, його змістом, а насправді реальна віртуальність поглинає авторів, робить їх співучасниками подій та працює за них. Людина навіть грає не саму себе, а незрозумілу, ніким та ніяким чином не проінтерпретовану роль. В інформаційному суспільстві відсутня будь-яка упорядкованість, будь-яка структурованість – цінностей, відношень, смислів. Будь-які структуровані соціальні відношення, як і сталі форми, є занадто стійкими, нездатними брати участь у перетвореннях. Будь-яка установленість хибна, бо є самодостатньою і має значення, отже, не придатна для віртуальної культури.

Оскільки значення має не саме значення, а лише форма його сприйняття, яку задає знак цього сприйняття, який спричиняє реальні відношення, то основною умовою існування віртуальної культури є формування знакової форми – створення іміджу, рекламного образу, упаковки та ін., одним словом – форми сприйняття, часто-густо без змісту. Життя серед нагромадження цих форм викликає потребу в новій формі, яка б упорядковувала-пояснювала попередні, знову-таки заміщаючи довгий ланцюг зв’язків однією ланкою і додаючи її до попередніх, відтак створюючи ефект сніжного кому – лавину форм.

Разом із змістом для індивіда втрачається й індивідуальний смисл: для нього немає нічого важливішого, ніж синхронізувати з формами-знаками, що безперервно змінюються (спустошені форми можуть бути лише знаками). Індивід рухається поміж знаків, ототожнює себе з ними, виявляє себе через них. “Уся енергія екзистенційної спрямованості на об’єкт розстікається по ланцюгу знакових репрезентантів, які переживаються як самостійні онтологічні величини, що мають самостійну цінність” [13, 9]. Індивід, втрачаючи власну ідентичність, організується як цілісність не на основі групи, до якої належить, не на основі власної діяльності, а як результат уявлень про те, ким він є (причому не власних, хоча вважає їх власними). Яким уявляється індивід у масовій свідомості, як його уявляють засоби масової інформації, передусім, реклама, як він представлений споживчим кошиком, таким він і є. Отже, віртуальна реальність створює феномен як колективного, так і індивідуального небуття, де зливається (у безпідставності та беззмістовності) не лише реальне з нереальним, але й колективне з індивідуальним, формальне з суттєвим.

Форма свідомості у віртуальній культурі втрачає змістовність не лише в певному акті думання, а й у попередніх актах. “Розпредмечування” форм свідомості виявляє знову-таки лише форми. Суб’єкт-об’єктна парадигма при цьому не спрацьовує не лише тому, що об’єкт ілюзорний (як будь-яка змістовність), а й тому, що суб’єкт виявляється нереальним, присутнім та залежним від того простору та часу (віртуальних), в якому він перебуває в той чи інший момент. У свідомість людини, яка, наприклад, дивиться якусь телепередачу, працює в мережі Інтернету та ін., входить як рука в рукавицю, віртуальний, зовнішній суб’єкт, що керує психічним процесом. Цей суб’єкт, який заміщає свідомість телеглядача чи глядача, не індивідуальний і не колективний, а, безперечно, віртуальний і не існує абсолютно. Адже – він всього лише ефект, що виникає внаслідок колективних зусиль монтажерів, журналістів, операторів, режисерів, дизайнерів, тих чи інших криейтерів, які переключають його увагу, пам’ять, думки, погляд, подібно до каналів телебачення. Водночас нічого реальнішого за цей віртуальний суб’єкт не існує. Справжній суб’єкт не помічає того моменту, коли він витісняється віртуальним суб’єктом, так як після цього витіснення вже немає кому помічати – витіснений суб’єкт вже нереальний.

Як бачимо, віртуальна культура – не особистісна і аморфна: в ній беруть участь емоції та думки, але начисто відсутній той, у чиїй свідомості вони виникають. Такий принципи існування реальності є не лише одним із методів організації відеоряду, телебачення, а й головним способом впливу інформаційного, в першу чергу – рекламного, поля на свідомість: створювати суб’єкт із “уламків” почуттів, думок, емоцій значно легше, ніж у чомусь переконувати суб’єкта. Інформаційне поле в такому разі індукує той чи інший психічний процес, психічний стан, яких керує та примушує, не застосовуючи для цього навіть абстрактних понять, ідеалів тощо. І саме завдяки ефекту остаточної намагніченості індивід, перебуваючи поза інформаційним кодуванням, синхронізує з ним.

Оскільки ніякої внутрішньої природи у віртуального суб’єкта немає, єдина можливість для нього бути самим собою, “створити власну ідентичність” полягає в тому, щоб визначити себе через комбінацію тих речей, образів, які “насаджуються” йому, але тоді він вже не є, власне, ні суб’єктом, ні його складовою частиною. Це нагадує апофатичне богослів’я, в якому Бог визначається через те, чим він не є (щоправда, тут ми маємо справу, скоріше, з апофатичною антропологією). Для віртуального суб’єкта сучасного інформаційного суспільства (куди втягується і українське суспільство) питання “Чим я є?” звучить приблизно так: “Я – той, хто їздить на такій-то машині, живе в такому-то будинку, носить такий-то одяг”. Самоідентифікація стає можливою лише через складання списку речей, продуктів, якими послуговуються, а розвиток, точніше, трансформація, – через зміну цього списку. Не індивід надає сенсу предметам та речам, а речі, точніше – знаки, “заміщають”, поглинають індивіда. Предмети, що нав’язуються-рекламуються, пов’язуються з певним типом особистості, рисами її характеру, особливостями та ін. Комбінація цих властивостей, схильностей та рис створює враження від реальної особистості чи реальне враження того чи іншого типу особистості. Кількість можливих комбінацій у такому разі не обмежена, можливість вибору – також. Зміна цих комбінацій у віртуальній культурі відбувається досить миттєво та беззастережно. Навіть смерть та нове народження вже не потребують зміни якихось парадигмальних основ (це ми спостерігаємо, наприклад, у феномені комп’ютерних ігор, герої яких наділені кількома життями).

Реклама формує таку комбінаторну особистість, наприклад, таким чином: “Я спокійна та впевнена в собі людина тому, що чищу зуби певною пастою чи тому, що мию волосся певним шампунем”. У класичному випадку комбінація закручується, подібно до змії, яка кусає себе за хвіст, чимось нагадуючи міфічне (споживче) коло: гроші потрібні для того, щоб купити будинок у престижному районі, дім потрібний, щоб у ньому чистити зуби певною зубною пастою, а зубна паста – для того, щоб придбати спокій та впевненість у собі, а це дасть змогу заробити гроші, щоб купити будинок, в якому можна чистити зуби певною пастою, досягаючи при цьому спокою та впевненості. Виникає ілюзорна структура, у якої немає центру, хоча всі предмети і властивості співвідносяться через фікцію цього центру, який називається ідентичністю. Ідентичність – місце означення, фальшиве его, через яке прорватися до власного его, вважає сучасна філософія, – великий духовний подвиг. Проблема полягає лише в тому, що це неможливо зробити, оскільки прорватися немає звідки і немає до кого. Заклик “Назад, до его!” або “Вперед, до его!” набирає в такому разі переважно естетичної спрямованості.

Реклама формує псевдоструктурність як на рівні “Я”, так і на рівні свідомості. Вона зрушує “свідомі” механізми поза будь-якими інтерпретуючими умовами, спонтанно та несвідомо і утворює замість станів усвідомлення індивідуальну, а, власне, не індивідуальну (хоча на рівні окремого “Я”), псевдоструктурність, яка забезпечує автоматизм сприйняття, бо не потребує відтворення ситуації породження, відтворення знаків та символів. Як “завершена” культура, віртуальна культура забезпечує редукованість свого існування до механістичності чи технологічності. Внаслідок цього замість визначеності, зумовленої причинно-наслідковим механізмом раціональності та понятійності, в суспільстві поширюється невизначеність, невпевненість та абсурдність.

Безперечно, значну роль у поширенні механістичності, “нерефлексивної технологічності” відіграє сучасне телебачення, яке приходить на зміну друкованому слову, візуальність якого близька до віртуалізації. Соціальне уявлення має подвійну форму – поняття та образу. При цьому саме образ надає матеріальну тілесність ідеям, словам. Властива повсякденній свідомості “візуалізація” характеристик того, що представляється, немовби прив’язує певний зміст до певної картинки та спонукає до певного набору дій. Завдяки образу відбувається зсув від такої інтерпретації образу, що припускає варіативність раціональних інтерпретаційних стратегій, до однозначної реакції-дії, операції з картинкою. Картинка розвантажує зростаючі інтерпретаційні навантаження сучасної людини, звільняє її від відповідальності за усвідомлений вибір – цим пояснюється успіх візуальних медіа.

Збільшення візуально-образної складової тексту культури давно відзначається соціологами. Екранні образи кіно та телебачення, зображення в друкованих СМІ є невід’ємними компонентами сучасної цивілізації і спонукають говорити про візуальну культуру (Ініц Дженкс).

“Візуальність” є не лише частиною сукупного тексту культури, а й специфічним способом виробництва значень. Повідомлення є формальним, оскільки форма визначає його зміст. Тому створення візуальних образів можна вважати неодмінною формою подання, представлення знання, яке, безперечно, має свою специфіку.

Друковане слово задає певні правила, згідно з якими автор розповідає про щось, а читач пізнає сказане. Боротьба автора і читача з семантичним смислом висуває серйозні вимоги до інтелекту і того, і того. А на чому побудовані сьогодні теле- або радіоновини? Образно кажучи, на вислові “А тепер… про інше”. Те, що було тільки-но почуте або переглянуте, не має зв’язку з тим, що слухають або дивляться зараз, і, скоріше за все, не стосуватиметься того, що почують та побачать у майбутньому. Фраза “А тепер… про інше” маніфестує той факт, що світ електронних медіа позбавлений порядку і … сенсу. Відповідно, цей світ не треба розглядати серйозно. Мається на увазі, що немає такого жахливого вбивства, такого руйнівного землетрусу, такого прогнозу погоди, політичної помил­­ки,­ які не можна “стерти” із нашої свідомості за допомогою фрази диктора – “А тепер… про інше”. Тим самим диктор нагадує, що ви приділили достатньо багато уваги попередньому сюжету (приблизно сорок п’ять секунд). Крім того, вам не потрібно так довго затримуватися на безрадісних речах (наприклад, дев’яносто секунд) і час звернути увагу на наступний фрагмент новин чи реклами.

Звичайно, телебачення не є монополістом “А тепер… про інше” світосприйняття. Однак за його допомогою такий світогляд сформувався і став всезагальним. Саме для телебачення характерно те, що приблизно кожні півгодини воно показує дискретну подію, відокремлену в змістовому, контекстуальному та емоційному плані від попереднього та наступного матеріалу. Програми телебачення структуровані таким чином, що практично кожний п’яти-восьмихвилинний сегмент можна розглядати як завершену самостійну подію. Частково це пов’язано з тим, що телебачення продає свій час у секундах і хвилинах, частково – з тим, що воно має оперувати образами, а не словами. Від глядача рідко вимагають, щоб він зберігав якусь думку або почуття від одного часового блоку до ­іншого.

Новини, що їх пропонують під час трансляції телевізійних новин “А тепер … про інше”, страждають не лише фрагментарністю. Це – новини поза контекстом, без послідовності, поза цінностями і, отже, без необхідної серйозності. Можна сказати, що вони стають звичайною розвагою. Характерно, що усі програми телевізійних новин починаються, завершуються і часто об’єднуються в послідовність сюжетів та блоків за допомогою музики. Можна припустити, що в цьому виявляється розмивання меж між серйозним суспільним дискурсом та розвагою. Якщо музика зникне, як це буває, коли якусь телевізійну програму обривають для термінових новин, то глядачі чекатимуть чогось справді тривожного, можливо, навіть небезпечного для життя. Доти, доки музика буде певним фоном програми, глядач може спокійно думати, що подія, про яку йдеться, має такий самий зв’язок з реальністю, як події на сцені.

Сприйняття новин як якоїсь стилізованої драматичної вистави посилюється й іншими обставинами, наприклад, стислістю повідомлення. Хоча стислість не завжди припускає тривіальність, але в даному разі відіграє саме таку роль. Неможливо серйозно розповісти про подію, якщо її контекст звичайно не припускає певних наслідків. Це вимагає від глядача продовжити роздуми на задану тему, тоді, коли його чекає наступне повідомлення.

“Картинка” відеоряду, безперечно, підходить для цього якнайбільше, тому телевізійні продюсери звичайно віддають перевагу будь-якій події, яка є тим чи іншим чином візуально документованою. При цьому зовсім не обов’язково, щоб у відеосюжетах відображалась суть повідомлення. Відеосюжет узаконює сам себе.

Телебачення, а в ширшому сенсі – віртуальна культура – трансформує саме поняття інформації та поняття “бути інформованим”, створюючи особливий тип інформації, який можна визначити як “дезінформацію”. Дезінформація –це не хибна, скоріше викривлена інформація, фрагментарна та штучна. В умовах фрагментарності, колі події існують самі по собі, без зв’язку з минулим чи майбутнім або з іншими подіями, неможливо сформувати когерентну картину світу, бо в контексті відсутності контексту подія зникає. Така картина властива не лише телебаченню. Останнє є лише парадигмою сучасної концепції суспільної інформації та вірутальної культури в умовах глобалізації.

Інтенсивний розвиток інформаційного суспільства, безперечно, викликає як десуб’єктивізацію, деіндентифікацію, так і десоціалізацію, фрагментацію суспільства. З цього погляду, цікавими є дослідження сучасного американського філософа-марксиста Фредріка Джеймісона, який протягом 30 років досліджує культуру з позицій виявлення її специфічного візуального характеру – як фрагментарну культуру.

Термін “реіфікація” виникає внаслідок переосмислення веберівського поняття “раціоналізація” та його неомарксистського тлумачення як “опредмечування” (щось схоже ми знаходимо у Георга Лукача) [14, 11]. У цьому контексті “реіфікацію” Джеймісон застосовує не лише для означення процесу перетворення людських відносин у предметні, а й “ширше”. По-перше, реіфікація має своєю передумовою фрагментацію та спеціалізацію всього соціального поля, поділ його на частини та подальше “зібрання” у вигляді більш ефективних, постприродних або перетворених форм культури [14, 11]. Прикладом таких “постприродних” процесів, вважає Джеймісон, може бути капіталістичний поділ праці. Така фрагментація та спеціалізація реалізуються в автоматизації соціального життя та впливають на статус індивіда, який, будучи вихоплений із форм колективності, стає найпоширенішим продуктом реіфікації в даній іпостасі: форма витіснення при цьому збігається з витісненим змістом та приховує нестачу (відсутність) змісту. І найосновніше полягає в тому, що реіфікація, на думку Джеймісона, виявляється всеохоплюючою та всезагальною підвалиною “модернізації” сучасного суспільства – соціальна матерія набирає паталогічних форм,“ минулі надійні, матеріальні речі та предмети світу зазнають гротескного перетворення в абстрактні еквівалентності, які, проте, породжують міраж матеріальності нового типу, “спіритуалізовані об’єкти, … нагадують речі більше, ніж самі речі” [34, 11]. Найяскравіше це виявляється, звичайно, в рекламних образах, в “естетиці” симулякра, що утворює нову “онтологію”, сенс якої полягає в зачаруванні окремим пасажем, фразою, порівнянням, котрі заміщають ціле.

Отже, в сучасному суспільстві (і Джеймісон це констатує) реіфікація спричинює спрощення, фетишизацію та, внаслідок цього, примітивізацію усіх соціальних форм. Окремий фрагмент чи уявний предмет, заміщаючи цілий ланцюг перетворень, перетворюється в уявний фетиш. Однак цей фетиш ніяк не можна порівняти з фетишом первісного міфу за стабільністю та сталістю. У віртуальній реальності все перетворюється в усе з такою швидкістю, що дійсність зливається в певну мозаїчність, калейдоскоп мозаїчності. Нестабільність стає характерною рисою самих перетворених форм. На відміну від консервативних форм фетишу, магічного дійства чи культурного знаку, соціальними замісниками, наприклад, стабільного щасливого життя стають знаки, що засвідчують володіння тією чи іншою маркою машини, рахунком у банку чи користування тієї чи іншою зубною пастою, причому ці замісники змінюються з легкістю руки рекламного носія, іміджмейкера та ін. Все перетворюється в усе, точніше дещо в дещо, а в кінцевому підсумку – в ніщо, яке не має значення або, якщо має, то “короткочасне”, значення на сьогодні.

Перетворених форм набирають також простір і час, які комбінуються свідомо та несвідомо, наприклад в Інтернеті. Ці форми в інформаційному суспільстві вже не просто культивуються, а самостійно множаться за допомогою як електронних, так і інших засобів, створюючи ефект намагнічення, результат якого виявляється ще довгий час за відсутності чинника намагнічення.


1. Корнелиус К. Воображаемое установление общества. – М., 2003.

2. Бергер П. Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М., 1995.

3. Ионин Л. Г. Социология культуры. – М., 1996.

4. Выготский Л.С. Вопросы теории и методов в психологии // Собр. соч. в 6-ти т. – Т.2. – М., 1982.

5. Schutz A. Collected Papers. – Hague; Nijhof. – 1962. – Vol. 1.

6. Паскаль Б. Мысли – М., 1995.

7. Жижек С. Возвышенный объект идеологии. – М., 1999.

8. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М., 1995.

9. Лакан Ж. “Я” в теории Фрейда и в технике психоанализа. – М., 1999.

10. Giddens A. Modernity and Self-Identity: Self and Society in the Late Modern Age. – Cambridge, 1991.

11. Хорунжий С.С. “Род или недород? Заметки к онтологии виртуальности // Вопр. философии. – 1997. – № 6.

12. Хейлз К. Як ми стали постлюдством. – К., 2002.

13. Ильин И. П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. – М., 1996.

14. Пелипенко А.А. Постмодернизм в контексте переходних процессов // Человек. – 2001. – № 4.

15. Лукач Д. “Історії та класовій свідомості”

16. Jameson F. The political unconscious: narrative as a socially symbolic act. Ithaca. – N.Y., 1981.

0938649034742779.html
0938925710009384.html
0938988698605345.html
0939177716264353.html
0939395758015863.html